My soup

треба сказати, починаючи статтю словами про поетичний вибух, я усвідомлюю те, що хвилює більш-менш освічених людей — загальне зменшення читачів (але ж і населення в цілому стає менше), зниження попиту на літературу, тим більше на поезію. можна навіть сказати, я розділяю їх хвилювання і страхи. але очевидно й інше — поетів від цього не меншає. а може навіть, і більшає.
ну так, ми оперуємо закріпленим зі школи каноном, в ньому насправді зовсім небагато імен. це і є наша історія. ширші контексти — для фахових дослідників. а сучасність, вона вся доступна, навіть з надміром, вона пропонує себе всю, без жодних орієнтирів, градацій, не даючи жодної змоги себе опанувати.
і читач сам починає відбирати, а отже, й відмовлятися від можливої, і водночас неможливої повноти.

тобто я не зовсім в курсі, що зараз відбувається в авангарді української поезії, можна сказати, мої ± однолітки залишили цей край (що б там не здавалося заслуженим персонажам, до яких нам годі дослужитися в принципі, не кажучи про відсутність бажання вислужуватися).
тим більше я собі не уявляю сучасну російську поезію. стикаючись із нею спорадично, спостерігаючи за якимись крос-літературними читаннями, я завжди зупиняюсь на одному враженні: ми пішли абсолютно своїм шляхом, а всі решта — росіяни, каталонці, хто завгодно — своїм, і це нас відрізняє сильніше, ніж.

і вже не знаю, як у кого, а у нас протягом останньої декади з прозою все інакше, просто, як співала зірка «Території А», просто навпаки. тобто є, безумовно, ряд авторів. які або ще мало написали хорошої (і взагалі) прози, або представляють старші генерації. і більшість із них мають тісний зв'язок із поезією. наші прозові зірки мають, переважно, незаперечний поетичний авторитет. погляньмо на дискусії — проза викликає сумніви, розчарування, але поезія тих самих авторів — знаходиться поза сумнівами.

тим цікавіше, зазирнувши в обговорення чогось такого дивного, як сучасна російська поезія, натрапити на своєрідну мікроантологію. шестеро людей диспутують — навколо ролі поезії, потреби в ній, навколо поп-поетичних проектів і акцій на зразок, цитую, «Кстати, об образе Пушкина. Вот буквально на днях была новость. Я даже зачитаю. Антон Демидов, лидер движения «Россия молодая», одетый Александром Пушкиным, пришел на очередную акцию оппозиции в Новопушкинский сквер с плакатом «Моя площадь — не для революционных заговоров» и прочитал стихотворение «Клеветникам России». Представители оппозиции порвали «Пушкину» рубашку, порвали плакат, оторвали бакенбарды. (Общий смех.) Это же тоже запрос на поэзию» — і одночасно демонструють зовсім різні тексти. як відповідь на якісь спроби генералізувати уявлення про те, що ж це таке взагалі. тобто, я взагалі не можу уявити, як один-два упорядники добирають разом такі шість віршів для публікації одним блоком — тематично, естетично, формально вони розходяться, розтягують ковдру можливого цілісного уявлення.


отже, 6 віршів з дискусії про сучасну (російську) поезію:

вот срублено дерево и пенёк зарос
вот обрастающий цепочками писем
новый адрес ветки сообщений
пока вас не было в сети
то есть срубил дерево сел на пень
проверять почту а встал уже
с постаревшим телом кто это действует
скажи кто пишет когда тебя нет в сети
солнце сушит упавшее дерево
а когда ты есть кто пишет
дерево так и лежит
на пеньке никого нет
ты не можешь получать сообщения
или спрятался за деревом
оно лежит
ты живой или away
у тебя новый адрес
ты посадил дерево
это для меня
а ещё кто-то видит
оно прорастает сквозь дом

Света Сдвиг

И окунь и линь поднимались по нашей реке
И атмосферный фронт
Распространял свое влияние
И пожилой крестьянин с крошечною внучкою своей
Сидят на берегу
Искрилось молоко сверкал картофель
Клубились полчища врагов
И девочка двумя мизинцами очерчивала безопасный круг

Леонид Шваб

Вот она, Москва-красавица, —
постоянный фейерверк.
Поглядите, как бросается
белый низ на черный верх.

Дайте нам, у нас каникулы,
конфетти и серпантин.
Остальное, что накликали,
даже видеть не хотим.

Ожидания доверчиво
в новостях передают.
Всем привет от фейерверщика,
а от сменщика — салют.

Как бы вытащить из ящика
с говорящей головой
не того, впередсмотрящего
на тебя, как часовой —

словно ты шпана советская
или крайний инвалид.
Он о том, что время детское,
по-немецки говорит.

Время — голову не высуни.
И уходят в дальний путь
дети, загнанные крысами.
Им вода уже по грудь.

Михаил Айзенберг

было в детстве — заходишь метро разжимаешь в горсти пятаков,
а присмотришься — с каждого лыбится маленький радек уродом.

и сегодня брусчаткой из каменев тех же гуляет братва дорогая
со смертельными бритвами стекол сварливых поверх метростроя.

отгрызается норкина лапа, плотва и сестра, и надежда слепая навстречу, —
и незрячее время, немея, пахнет госпитальною хлоркой, победною уткой.

ты москва, твой отравленный медью и кровью гудок заводской ли фабричный
ежедневно встает во весь рост над хрустальной палаческой розочкой ГУМа:

ты над нами уже занесла карандашик смертельный, тупой, торопливый.
Расскажи кто нас переживет, под землёю с тобою смеясь и мешаясь?

— Ты напрасно бежишь, эту медь в кулаке разжимая, сжимая, потея.
ни в Сокольниках ты не укроешься, ни, тем более, в Парке Культуры.

над тобою кроится, тебя предавая, разорванный воздух июльский.
Я повсюду узнаю тебя по тому, что ты помнить и знать не желаешь.

Станислав Львовский

У Кузьминишны племянница
одевалась в черное и розовое,
громко смеялась, тыкала пальцем,
говорила — я нежная, я честная,
пошла на фронт медсестричкой
на Кавказ, воевать с грузинами,
попала в плен, вышла замуж
за главного террориста,
живет в гареме, ходит в мечеть,
звонила Кузьминишне — говорила,
учусь в академии на нейрохирурга,
делаю биологических роботов,
я же ведьма, волшебница,
скоро захватим вас в четыре утра,
отнимем Казань и Курск,
приезжай ко мне, Кузьминишна,
изюму поешь, кураги.

Павел Гольдин

Ты входишь в комнату, но я тебя не слышу.
Со слухом плохо у меня.
Но отражение твое в окне я вижу
На фоне тополя и солнечного дня.

Ты что-то желтое из шкафчика достала
И так же тихо вышла в дверь.
Я за столом сидел. Мне как-то страшно стало.
Не веришь в призраков — и правильно: не верь.

Не слуха жалко мне, что шорохи и звуки?
Скорее призрак я, чем ты.
Не это мучает, а я боюсь разлуки.
Мне с ней не справиться. И справишься ли ты?

 

Александр Кушнер

така, як на мене, цілком нерівномірна, цілком неправильна добірка, яка водночас захоплює мене — своєю асиметричністю, «неправильністю», «чому?», на які вона провокує. і заодно, в лінках, що ведуть від авторів, побачив «нову літературну карту Росії» — цікавий своїм обширом і увагою до предмету проект, для тих, кому мало мікрознайомства. величезний склад, в якому людині зі сторони не знайтись. і це теж, по своєму, добре.

треба сказати, що тексти від відвертих до відверто сороміцьких є чи не в кожного автора. намацуючи різноманітні межі — власних можливостей, можливостей мови, поетики, письменник взаємодіє і з цим етико-тематичним корпусом. результати цієї взаємодії можна по-різному класифікувати, найперше — етичними і тематичними шкалами. відомо, що Винничук — письменник еротичний, а відверті пасажі Толіка Дністрового балансують між специфікою поетики і гостротою етики. про такі тексти можна сказати «збуджують», «викликають», можна навіть сказати, що подібні речі виламують загальний дискурс — чого варті «скандали» навколо романів 90-х: і «Дослідження…», і «Рекреації» були шоком для читача, безвідносно до його масовості чи елітарності. Монті Пайтони колись уперше на телебаченні сказали слово «жопа», здається — і це теж був свого роду прецедент. тепер чи не в кожному голівудському фільмі факають наліво і направо, спонукаючи наших кіно-перекладачів до різноманітних мовних кульбітів — кожен стрибає в міру своєї фантазії.

є давня традиція провокувати, змінювати, місити публічний дискурс, наче тісто — спосіб, яким ми висловлюємося, риторика з усіма її фігурами неуявні без історії, але без уявлення про цю історію цілком придатні до вжитку.

геть інша річ на екрані. безумовно, багатьом ясно, що ідеться про (довільний чи мимовільний) тролинг нашого владного прошарку. як би він не намагався, цей прошарок, абстрагуватися від існування посполитого люду, спазматично згадуючи про виброрців між каденціями — ось є публічний простір, теле-віщання, помножене на мережеве поширення, і є ряд сюжетів, неуявлюваних десь інде. політик у будь-якому разі, як і середньовічний кат, нечистий. жанри політичних драми, трилера, детектива унаочнили в кіно та літературі цілий комплекс темної сторони політика. певні лінії (поетичного) напруження окреслює лірика — спочатку рок, потім реп і хіп-хоп екстрагують наші уявлення в максимально щільній формі, за якою, в ролі атома — тільки слоган, що лунає над барикадами.
політик, залишаючись людиною, водночас перестає бути нею.
безвідносно до того, що вважати високою поезією, рядки подібні до наведених ведучим, прекрасно собі побутують в межах низової культури. у них є певний функціонал, етично, можливо, теж неоднозначний — але дієвий. серед привітань з Великоднем значну частину займають народні смски про ковбаску і водочку, на маргінесі яких манячить, наче вогник далеко в степу, воскреслий Христос. там, де освічена аудиторія задовольняє потребу у фаст-фуді пиріжковими віршами з їх наївом і абсудрністю, «серйозна» публіка потребує чогось більш намацального — цицьки, пуцьки. рядки про пупок цілком вписуються в поетичний (бо активно поетизований протягом останньої декади) ряд із джипа, шарпеєподібної потилиці, сауни і вологої від щастя водочки. але за межами сауни вони виглядають дико. вони сумісні з образом людини (якою політик може бути), але несумісні з образом політика (яким він має бути). для політичної драми графоманії владця замало, для сатири, фарсу, жорстких і безкомпромісних жанрів це, навпаки, прекрасний сюжетний елемент.
байдужість вітчизняного політкуму до такого роду провокацій — наступний сюжет. можна малювати драматичне полотно гніту тупих і безграмотних «органів» над вічно поневоленим народом, можна висміювати недолугість обранців, неспроможних зрозуміти, чого ж від них вимагають ці маленькі, метушливі електоральні маси.
ця байдужність, що прагне віддзеркалення — єдина стратегія, послідовно втілювана політичною елітою впродовж нашого нетривалого постколоніального розвою. незалежно від назви організованого законодавчого угрупування. незалежно від міжкаденційних «програм» (в цілому не прийнято питати в політиків про довгі плани, чого б вони не стосувалися). ніби ми і справді маємо повірити, що є ми, а є вони. двокласове, точніше, двокастове суспільство, неодноразово і детально описане антиутопістами. влада немов промовляє з Олімпу: «робіть собі, що хочете, а саме: збирайтесь на маніфестації, пишіть собі що завгодно в твітерах і фейсбуках, нам усе одно» — доки тривають культурні ламентації, поширювані в своєрідному гетто, а продуктивні верстви суспільства люмпенізуються, не перетинаючи, однак, межі, за якою тотальне розчарування перетворюється в сліпий бунт, нам усе одно.
бути охоронцем закону, який охороняє беззаконня — це тавро. людина, що вирішує стати міліціонером, знає, що її сприйматимуть передусім як носія уніформи. бути на дні — це фатум. ми маємо повірити, що нам судилася така доля, а що «там» — не важливо. стати ж народним обранцем означає — прорвати тканину буття, опинитись на периферії, там, за шорами, там, коло корита, яке символізує Грааль. ніби деномінований, позбавлений особистості і волі виборець і є той таз, у який входять — сьогодні один, завтра інший, так само анонімний, чоловік зі значком депутата.

єдина вада сучасних мемів, які потіснили афоризми на обіговому ринку — їх недовговічність. доки відповіддю на цю владну стратегією є не коктейль Молотова, а слово, ми часто гаємо час на таврування окремих персоналій на місцях, тоді як вони — не більше як бульбашки на великій бульці. позавчора Кивалов уособлював собою хибність системи, вчора він був у відпустці (на водах), а сьогодні вітає українців з екранів телевізора. хіба важливо, яке у нього прізвище? як він виглядає? доки ламентації освічених українців схожі на невиразне бурмотіння — вони озвучують невиразне невдоволення і адресовані виключно однодумцям. так дисиденти проводять зустрічі з дисидентами для і про дисидентів, поети читають вірші поетам, а зірки української музики агітують свого україномовного слухача спілкуватися українською зі сторінок проукраїнського тижневика. патріотичні книжки — хай там які популярні — не виходять за межі свого «сегменту».

ніні бути політиком ганебно. і ця ганьба — сміховинна, насправді, платня, яку особа, входячи в роль, платить за право на сваволю. а виходячи — перестає платити. в цю роль можна увійти і вийти. і знов увійти, з нуля.

і зараз мені здається, бракує саме роману з концентрованим сатиричним зарядом, який би назавжди закріпив за цією роллю тавро. так, щоби воно проступало й на мармизі. щоби його розтягли на цитати. на статуси в соцмережах і написи на парканах — і щоби ці уривки зберігали зв'язок із контекстом. і з ширшим контекстом. щоби ці наші — не три, а триста з гаком — товстуни не могли заснути. щоби вікна, за якими вони ховаються, разом зі стінами здригнулись від реготу.
доки не лунають вибухи, книга може бути і залишається найдієвішою зброєю.

ну, але як діла не буде, все необхідне для бомби можна купити в продмазі.